Abstract
<jats:p>У статті досліджується хоровий спів як форма колективної культурної практики, що функціонує на перетині мистецтва, соціальної взаємодії, психоемоційної підтримки. Предметом аналізу є зміни у способах організації та сприйняття хорового виконавства в умовах суспільних криз, зокрема цифрового зсуву й вимушеної дистанційної взаємодії. Метою публікації є виявлення чинників стійкості хорових колективів і визначення потенціалу співу як ресурсу індивідуального й групового благополуччя. Дослідження ґрунтується на міждисциплінарному аналізі сучасних наукових праць, що висвітлюють когнітивні, психологічні та культурні ефекти спільного музикування. Застосовано порівняльний підхід до різних форматів хорової діяльності, що дозволило простежити відмінності між безпосередньою та опосередкованою формами взаємодії учасників. Узагальнення емпіричних даних засвідчує позитивний вплив регулярного хорового співу на емоційну стабільність, комунікативну активність й підтримку ментального ресурсу впродовж тривалого часу. Окремо розкрито сучасний стан української хорової культури, зокрема процеси оновлення репертуару, інституційні трансформації та роль фестивальних ініціатив у збереженні професійної стабільності. Акцентовано значення хорового мистецтва як середовища формування колективної ідентичності й міжкультурної комунікації. Зроблено висновок, що поєднання традиційних виконавських практик із гнучкими організаційними моделями створює умови для подальшого розвитку хорового мистецтва та розширення його соціальної функції.</jats:p>