Abstract
<jats:p>Стаття присвячена дослідженню становлення міжнародно-правових стандартів супутникового зв’язку у 1960–1980-х роках – періоду, коли відбувалася інституціоналізація глобального управління космічним сегментом радіочастотного спектра. У роботі проаналізовано ключові міжнародні договори, резолюції та нормативні акти, що заклали правові засади використання штучних супутників Землі для цілей зв’язку. Особливу увагу приділено ролі Міжнародного союзу електрозв’язку (МСЕ) як центральної міжурядової організації, відповідальної за координацію розподілу орбітально-частотних ресурсів. Розкрито взаємозв’язок положень Договору про принципи діяльності держав у дослідженні та використанні космічного простору 1967 р., Конвенції про міжнародну відповідальність за шкоду, завдану космічними об’єктами 1972 р., та Конвенції про реєстрацію космічних об’єктів 1975 р. із регулятивними нормами Радіорегламенту МСЕ. Окремо проаналізовано діяльність міжнародних організацій INTELSAT та INMARSAT, створених під егідою ООН і МСЕ, які запровадили договірно-правові моделі спільного користування супутниковими системами зв’язку. Встановлено, що практика укладення багатосторонніх угод у цій сфері започаткувала концепцію спільної спадщини людства щодо орбітально-частотних ресурсів. У результаті проведеного аналізу зроблено висновок про те, що у 1960–1980-ті роки сформувалися основні принципи сучасного міжнародного режиму супутникового зв’язку – справедливого доступу, ефективного використання радіочастотного спектра, міжнародної координації орбіт, технологічної сумісності та відповідальності держав за діяльність приватних операторів.</jats:p>