Abstract
<jats:p>Стаття присвячена аналізу конституційності положень Закону України «Про компенсацію за пошкодження та знищення окремих категорій об’єктів нерухомого майна внаслідок бойових дій, терористичних актів, диверсій, спричинених збройною агресією Російської Федерації проти України, та Державний реєстр майна, пошкодженого та знищеного внаслідок бойових дій, терористичних актів, диверсій, спричинених збройною агресією Російської Федерації проти України» від 23 лютого 2023 року, який був прийнятий у відповідь на масштабні руйнування житлового фонду України внаслідок збройної агресії російської федерації. В роботі обґрунтовано, що норма пункту 3 частини 3 статті 2 Закону, яка позбавляє спадкоємців осіб, до яких застосовані санкції або які мають судимість за злочини проти національної безпеки, права на отримання компенсації за зруйноване чи пошкоджене нерухоме майно, суперечить статті 61 Конституції України. Автори підкреслюють, що принцип індивідуального характеру юридичної відповідальності, закріплений у Конституції України та міжнародних договорах (Європейська конвенція з прав людини, Загальна декларація прав людини, Міжнародний пакт про громадянські і політичні права, Хартія основних прав ЄС), унеможливлює перенесення негативних правових наслідків на спадкоємців, які не брали участі у злочинній діяльності спадкодавця. У статті проведено доктринальний та практичний аналіз сутності принципу індивідуалізації юридичної відповідальності, наведені позиції науковців та практика Конституційного Суду України, яка підтверджує необхідність персоналізації застосування санкцій і покарань. Підкреслено, що виключення спадкоємців з кола отримувачів компенсації за зруйноване житло фактично ототожнює їх зі співучасниками діянь спадкодавця, що є дискримінаційним і суперечить основам правової держави. Запропоновано внесення змін до спірної норми Закону з метою уточнення випадків, коли спадкоємці дійсно можуть бути обмежені у праві на компенсацію, а саме – якщо об’єкти нерухомості були набуті спадкодавцем у спосіб, що суперечить національній безпеці та інтересам держави. Такий підхід дозволить досягти балансу між захистом прав громадян та державними інтересами, забезпечивши відповідність законодавства Конституції України та міжнародним стандартам у сфері прав людини.</jats:p>