Abstract
<jats:p>Медична освіта на сучасному етапі розвитку перебуває в умовах суттєвих трансформацій, зумовлених обмеженим доступом студентів до реальної клінічної практики, зростанням вимог до безпеки пацієнтів, етичними викликами та активною цифровізацією освітнього процесу. В Україні ці проблеми набули особливої гостроти в умовах повномасштабної війни, коли традиційні форми клінічного навчання стали значною мірою обмеженими через безпекові ризики, навантаження на систему охорони здоров’я та пріоритет надання невідкладної допомоги. Метою статті є узагальнення методичних підходів до впровадження віртуальних пацієнтів у медичну освіту та аналіз ефективності їх використання для формування клінічного мислення здобувачів освіти в умовах обмеженого доступу до реальних пацієнтів. У роботі розглянуто поняття та класифікацію віртуальних пацієнтів, їх місце у компетентнісно орієнтованій і студент-центрованій моделі навчання, а також можливості інтеграції у лекційний, практичний та самостійний компоненти освітнього процесу. Особливу увагу приділено ролі викладача як фасилітатора навчання, педагогічному супроводу та організації рефлексії. Проаналізовано основні переваги використання віртуальних пацієнтів, зокрема підвищення безпеки пацієнтів, стандартизацію навчального досвіду, доступ до рідкісних клінічних випадків та розвиток клінічного мислення без ризику помилки. Окреслено обмеження та виклики, пов’язані з відсутністю фізикального контакту, технічними бар’єрами та потребою в педагогічній підготовці викладачів. Показано підходи до оцінки ефективності віртуальних пацієнтів на основі аналізу засвоєння знань, формування клінічного мислення та рівня задоволеності студентів. Зроблено висновок, що віртуальні пацієнти є ефективним і безпечним інструментом забезпечення якості медичної освіти в кризових умовах та мають стратегічне значення для підвищення стійкості освітнього процесу в Україні.</jats:p>