Abstract
<jats:p>У представленій публікації розглядаються особливості радянської мовної політики у 1920-х рр. Розкрито причини впровадження політики українізації, а також наголошено на дискусійних аспектах цього питання. З’ясовано позитивні тенденції розвитку української мови і культури упродовж 1920-х рр., а також охарактеризовано ключові проблеми, які постали у процесі реалізації українізації. Висвітлено авторське бачення щодо впровадження української мови у різні сфери життєдіяльності суспільства: політика, державне будівництво, армія, преса, книговидавництво, освіта. Детальний аналіз наукової літератури, документів засвідчив пожвавлення української інтелігенції, яка поступово активізувалася на початку 1920-х рр. У дослідженні наведено думку, що політика українізації стала інструментом радянської влади для досягнення політичних і зовнішньополітичних цілей. Фактично, це був не лише один із методів формування позитивного міжнародного іміджу, але і засіб активізації національних рухів на території сусідніх країн (Польщі, Чехословаччини, Румунії, Угорщини), задля посилення власного впливу в східній Європі. До того ж, українізація була знаряддям для послаблення повстанських рухів на території України у 1920-х рр. Не виключено, що ця політика стала своєрідним тактичним кроком більшовиків, задля посилення свого авторитету і влади. Існує версія, що українізація стала своєрідною довгостроковою стратегією з виявлення і знищення української інтелігенції, що засвідчує різке згортання цієї політики і масовий терор. У статті висвітлено ключові наслідки українізації, зокрема зростання частки україномовного населення, збільшення кількості україномовної продукції, розвиток україномовних шкіл, активні мовознавчі дослідження, і, як наслідок, друк словників та наукових праць. Встановлено, що активний розвиток української мови і культури, наприкінці 1920-х рр. сприймався радянською владою як поширення ідей «буржуазного націоналізму».</jats:p>