Abstract
<jats:p>Дослідження присвячене аналізу участі підрозділів поліції безпеки та СД у проведенні Голокосту на території України влітку та восени 1941 року. У центрі уваги – формування та відпрацювання методів масового знищення єврейського населення, а також «бойовий досвід» каральних команд у західних регіонах, який став підґрунтям для масштабування політики геноциду у центральних і східних областях. Проаналізовано організаційно-адміністративні, нормативно-правові та інституційні механізми, що забезпечували діяльність оперативних груп, зондеркоманд та допоміжних формувань української поліції, а також їхню взаємодію з вермахтом. Висвітлено етапність реалізації нацистської політики переслідування: від вибіркових акцій проти єврейської інтелігенції та службовців до тотального знищення всього єврейського населення, включно з дітьми. Особливу увагу приділено документально зафіксованим випадкам масових розстрілів у містах Сокаль, Львів та Біла Церква, які ілюструють процес переходу від локальних вибіркових акцій до системного й організованого знищення. Розкрито механізми взаємодії між підрозділами СС, допоміжними формуваннями місцевої поліції та військовими структурами вермахту, а також роль усних інструкцій і внутрішніх розпоряджень у регламентації масових репресій. Дослідження демонструє, що на початковому етапі окупації акції насильства носили варіативний характер і частково регламентувалися нормативними актами нацистського керівництва, однак у міру накопичення «бойового досвіду» каральних підрозділів практика масових розстрілів стала стандартизованою. Показано, що керівники зондеркоманд і оперативних груп мали певну оперативно-технічну автономію у способах виконання страт, але не могли ухвалювати принципові політичні рішення, що передбачалося системою підпорядкування РСХА та СС. Особливу увагу приділено моральній амбівалентності частини офіцерського складу вермахту, яка проявлялася у спробах обмежити чи тимчасово призупинити участь військових у масових убивствах, зокрема у випадку дітей єврейського походження в Київській області. Аналіз таких епізодів дозволяє оцінити складність співучасті цивільних і військових структур у реалізації геноцидної політики, а також суперечності між адміністративними наказами каральних органів та гуманітарними міркуваннями окремих військових. Робота дає змогу простежити еволюцію організаційних та технічних методів здійснення Голокосту на українських територіях, починаючи з першого контакту оперативних груп із місцевим населенням і завершуючи формуванням системи тотального винищення. Набутий досвід у західних регіонах був використаний для організації масових акцій у центральних і східних областях, що засвідчує інтеграцію локальних практик у загальноімперську систему геноциду. Таким чином, дослідження дозволяє окреслити не лише хронологію і методологію проведення репресій, але й структуру і динаміку участі різних каральних підрозділів у реалізації нацистської політики Голокосту, підкреслюючи значення «бойового досвіду», нормативно-правових актів та ідеологічного підґрунтя для становлення механізмів масового знищення єврейського населення на окупованих українських територіях.</jats:p>