Abstract
<jats:p>У статті представлено результати емпіричного дослідження синдрому професійного вигорання у медичних працівників як складного психоемоційного феномену, що формується в умовах тривалого професійного стресу, високого рівня емоційної відповідальності та постійного психоемоційного навантаження. Актуальність проблеми зумовлена зростанням інтенсивності професійної діяльності у сфері охорони здоров’я України, обмеженістю організаційних і психологічних ресурсів підтримки медичного персоналу, а також підвищеними вимогами до професійної ефективності та психологічної стійкості фахівців. Метою статті є обґрунтування психологічної саморегуляції як ефективного засобу профілактики проявів синдрому професійного вигорання у медичних працівників. У дослідженні взяли участь 30 медичних працівників, серед яких 15 лікарів і 15 медичних сестер віком від 23 до 56 років. Для діагностики рівня та структури професійного вигорання використано методику визначення рівня емоційного вигорання В. Бойка, опитувальник професійного вигорання К. Маслач і С. Джексон в адаптації Н. Водоп’янової, а також експрес-методику В. Каппоні та Т. Новак. Обробка емпіричних даних здійснювалася з використанням методів описової статистики. Результати дослідження засвідчили, що у значної частини медичних працівників синдром професійного вигорання перебуває на стадії формування з домінуванням симптомів емоційного виснаження та деперсоналізації. Водночас показники редукції професійних досягнень у більшості респондентів залишаються на низькому або середньому рівні, що свідчить про збережений потенціал професійної мотивації та особистісної залученості у професійну діяльність. Обґрунтовано, що розвиток навичок психологічної саморегуляції сприяє зниженню психоемоційної напруги, підвищенню професійної стійкості та може розглядатися як ефективний профілактичний засіб запобігання професійному вигоранню медичних працівників.</jats:p>