Abstract
<jats:p>Постановка проблеми. Сучасні літературознавчі дослідження дедалі активніше звертаються до просторової проблематики, зокрема в контексті «просторового повороту» та екокритики. В українській гуманітаристиці ця тенденція набуває особливого значення з огляду на процеси посттоталітарної реставрації культурної пам’яті. Просторова ідентичність, пов’язана з когніціями місця проживання, його екологійними, історичними та культурними параметрами, стає основою для переосмислення «свого» простору як чинника формування суб’єктності. Есеїстика Тараса Прохаська, зокрема текст «Моя Україна», актуалізує ці аспекти, пропонуючи художнє моделювання ідентичності крізь призму екопростору рідного краю. Мета статті – визначити в есеї Т. Прохаська «Моя Україна» особливості художнього моделювання національної-як-просторової ідентичності та окреслити екоцентричні й культурно-географічні параметри цього процесу. Методика та методи дослідження. Застосовано методологійний комплекс геокритики (культурна географія, регіональні студії, memory studies, екокритика), біополітичний підхід до літератури, а також екокритику. Результати дослідження. Притаманне есеїстиці Тараса Прохаська моделювання світу крізь призму біоцентризму зумовлює художню імплементацію екостратегій «мислення ландшафтом» та синергії людини з довкіллям, останнє уконкретнюється для автора в карпатському регіоні, його фізичній і культурній географії. Наратор в есеї «Моя Україна» (із циклу «Тільки на експорт») Прохаська вибудовує свою національну ідентичність через конкретний простір – рідну хату в Делятині на Івано-Франківщині, яка стає «нульовим меридіаном» для сприйняття «своєї» України. Карпатські ландшафти, індивідуальна, родова й крайова пам’ять, тілесність постають складниками «екологічної» топографії свідомості й підставою для формування просторової ідентичності. Простір Карпат осмислюється як умова буття і мислення, як екопростір, у якому природа й людина утворюють цілісну систему. Ракурс погляду на довкілля з порогу рідного дому організує (еко)просторову поетику есею, структуруючи наратив у ландшафтних і культурно-історичних координатах. Важливу роль у перцепції «свого» простору відіграє його сприйняття очима Інших (французького інженера Гійома Левассера де Боплана, арабського мандрівника Аль Масуді, іноземних гостей Йоанни та Анджея Стасюка), адже «відчужені» від суб’єкта в їхніх враженнях його рідний дім, край, Україна «оприсутнюються», стають «реальними», що відкриває для наратора змогу їх наново «пізнати», наново пережити свою спільність з ними. Висновки та перспективи. Проблематика есеїстики Тараса Прохаська, зокрема й есею «Моя Україна», корелює із глобальними тенденціями гуманітарного знання – екоцентризмом, біопоетикою, новим історизмом і феноменом постпам’яті. В українському контексті ці тенденції поєднуються з пошуком власного місця і відновленням локальної самоідентифікації в умовах глобалізації та постмодерністстької ревізії національного метанаративу. Аналіз творчості Тараса Прохаська дає змогу говорити про метамодерну синтезу постмодерної рефлексивності та нової «вкоріненості» в рідний простір, де екологічна свідомість стає чинником гуманістичного й культурного самопізнання. Ключові слова: есеїстика Тараса Прохаська, карпатський регіон, (еко)простір, екокритика, просторова ідентичність, національна ідентичність, культурна географія.</jats:p>